Те, чим для всього світу стала Буча, для невеликої кінної спільноти стала Лук’янівка. 24 березня 2022 року, через місяць після російського вторгнення, снаряд влучив у стайню Крилатий мустанг Вікторії Балюри, вершниці у дисципліні виїздки, в невеликому містечку неподалік Києва. На відео, яким вона поділилася у YouTube, світ побачив кадри, що залишаться у її пам’яті назавжди. “Це Олімпус, це Базальт, а це Чароїт,” — чути її шокований голос. Тварини — під уламками, спалені.
Міністерство аграрної політики та продовольства України повідомляє, що кількість коней у країні скоротилася на 20% лише у 2022–2023 роках. На окупованих територіях та в зонах бойових дій загинула майже половина поголів’я. Сьогодні у 600 тисяч квадратних кілометрів залишилося лише 145 тисяч коней.
Мільйон швейцарських франків на першу допомогу
На початку будь-якого конфлікту завжди є велика хвиля бажання допомогти. Уже за кілька днів після вторгнення Міжнародна федерація кінного спорту (FEI) створила фонд допомоги в розмірі одного мільйона швейцарських франків. До цього долучилися національні асоціації та компанії. У найкоротші терміни з’явився Український благодійний фонд кінного спорту, який координував допомогу на місцях. Він постачав сіно у постраждалі регіони, допомагав із транспортуванням коней у безпечні зони та забезпечував ветеринарну підтримку. Зараз їхній вебсайт неактивний — останнє повідомлення опубліковано в лютому 2023 року. Для багатьох війна стала страшною буденністю, а хтось змушений був шукати нове життя за кордоном.
Валерія та Настя живуть у Харкові — місті-мільйоннику, яке колись приймало Чемпіонат Європи з футболу УЄФА, а тепер щодня потерпає від російських атак. Тут щодня є поранені й загиблі.
Валерія працювала з кіньми змалечку. Її батьки подарували їй першого поні, коли їй було 12 років: Раду. Її любов до верхової їзди не згасала. У 32 роки вона працювала в екопарку, що мав стайню на 50 коней. Вона організовувала літні табори, кінні шоу, прогулянки та іпотерапію. Екопарк був орієнтований на соціальні ініціативи, включно з реабілітацією травмованих коней. Їх привозили з сусідніх регіонів, охоплених війною ще з 2014 року.
Анастасія, або Настя, як її всі називають, також народилася в Харкові. Час від часу вона їздила верхи та зустрічалася там із друзями, такими як Валерія. Ці дні, за її словами, здаються їй минулим століттям. "У нас усіх були плани, мрії, розпорядок дня. Усього цього більше немає". У житті, якого більше не існує, Настя з чоловіком тренували собак.
»Люди завжди думають, що смерть — це найгірше, що може статися, але це не так.«
Валерія та Настя пережили день, коли відбулася атака, окремо. До цього вони сподівалися, що такий жах неможливий у наш час. Перші вибухи супроводжувалися яскравими спалахами світла. Паніка охопила все навколо. Валерія згадує, що її найважливішою думкою було дістатися до заправки. Без пального вона не змогла б доїхати до стайні. Черга на заправках була величезною. Паніка була повсюди, те саме було в супермаркетах. Багато людей утікали на автомобілях, залишаючи все — зокрема своїх тварин. З усіх співробітників парку тільки Валерія, директор дитячого театру та один конюх залишилися. "Я захоплююся їхньою сміливістю", — каже Валерія, — "але також розуміла, чому інші вчинили інакше". Під обстрілами вони рятували коней, ризикуючи життям. Тим часом Настя та її чоловік збирали покинутих та наляканих собак і котів на вулицях.
Валерія прагнула вивезти своїх коней у безпечне місце. Але спочатку вона мала чекати на дозвіл військових. Причина в тому, що на той час екопарк знаходився у "сірій зоні" — буфері між російськими та українськими позиціями. Коли дозвіл нарешті було отримано, троє працівників забрали коней до старої стайні в лісі, під обстрілами та ризикуючи життям. Валерія та її коні перебували там протягом цілого місяця. Без електрики. Без засобів зв’язку. Без відпочинку. Із лише зменшуваними запасами їжі та питної води. Оточені ворогом та під постійним вогнем. "Люди завжди думають, що смерть — це найгірше, що може статися, але це не так", — каже вона, перш ніж додати: "На психіку дуже впливає необхідність знову й знову приймати рішення, які можуть коштувати життя людині чи тварині". Вона більше нічого не додає.
Коли обстріли ставали все ближчими, а тварини дедалі більше нервували, Анастасія та її чоловік також вирішили виїхати. Це було близько 200 кілометрів по прямій до їхньої нової домівки. Білики — це громада з населенням близько 4000 осіб, розташована на південний захід від їхнього колишнього дому. Там вони оселилися у приватному будинку. Друзі зі стайні звернулися до неї, зокрема Валерія, яка запитала, чи може вона прийняти коней. Настя погодилася.
»Коні відчувають, що це їхній єдиний шанс.«
Організація евакуації — це важкий і виснажливий досвід. Коні й собаки відчували, що щось відбувається. Перевізники часто змушені були скасовувати рейси в останню хвилину. Окрім величезного психологічного напруження, була ще й фізична втома. Це дуже ускладнювало порятунок старших коней і поні — тварин, які були особливо дорогими для Насті й Валерії. «Попри весь жах, багато коней залишалися спокійними, ніби вони розуміли, що довіра до рятівників — це їхня єдина надія», — згадує Настя.
Серед її підопічних були коні, врятовані в останній момент від бойні. І це не були поодинокі випадки. Зазвичай власники, які виїжджали, не могли взяти своїх коней із собою. Але залишити їх напризволяще теж було нестерпно. Під час евакуації кожне рішення про те, що брати із собою, ставало болісним. Саме тому багато хто змушений був робити цей страшний вибір.
»Ми не знаємо, куди ще можна їхати.«
Для Насті та її чоловіка прийняти коней і доглядати за ними було непростим завданням. Їм навіть довелося збудувати стайню. Також Валерія залишила двох своїх коней у Насті.Поки що все вдалося: коні мають простір для пробіжок і достатньо їжі. І все ж вона боїться, що війна пошириться і на цей регіон. «Я не знаю, куди ми тікатимемо тоді», — каже вона. Лише Рада, її дитячий поні, залишилася з нею в Харкові. Хоча ситуація в місті погіршувалася з тижня на тиждень, було занадто багато хвилювань, що стара кобила не переживе труднощів евакуації. За кілька тижнів до публікації Рада більше не змогла піднятися. Валерія та її команда зробили все, щоб врятувати її, але марно. У п’ятницю, 22 листопада, її компаньйонка померла. Мирно й без жаху вибухів. Раді було 32 роки.
